Думаю, що у моєї донки Віти щасливе дитинство. Двічі на рік їздимо закордон, купую дорогі гаджети, не дорікаю за погані оцінки. Просто я на власній шкурі знаю, як це – не відчувати любов та підтримку рідних. А ще є пунктик, що хочу мати тільки одну дитину.
У мене є молодша сестра Ліна. Мене мама народила дуже рано, у 18 років. Свого тата я не бачила, бо вони розлучилися, ще коли мені й рочку не було. А потім мама зустріла Романа і так у мене з’явилася Лінка.
Чомусь вітчим та мама сприймали мене за білу ворону. Наприклад, сварили, що я голосно ходжу зранку та можу розбудити сестричку. Замість подруг та розваг я доглядала за Ліною. Забирала зі школи, робила з нею уроки. Навіть якщо вона отримала двійку з математики – перепадало мені на горіхи.
– Це твоя помилка, – лаяла мама. А вітчим міг дати гарячого ляпаса чи штовхати в груди.
Я плакала. Багато плакала. Бувало, що аж очі від сліз напухали.
На всі дні народження Ліни мама запрошувала багато гостей та купувала 5 подарунків мінімум. Гроші, дорогий телефон, одяг, косметика. А мені перепадало сухе “вітаю” та 200 гривень у конверті.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Здається, що така поведінка батьків якраз послужила причиною мого переїзду до Одеси. Обрала коледж якомога далі від дому. Лінка раділа, що тепер вся кімната буде у її розпорядженні. Ніхто мене навіть не провів до потяга та не поцілував на прощання.
В Одесі розпочалася нова сторінка. Мені дали невелику кімнату у гуртожитку, після пар я одразу бігла на роботу – влаштувалася офіціанткою у сусіднє кафе. Там, до речі, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ростиком.
Крок за кроком, ми будували власну родину. Спершу мешкали в орендованій квартирі, паралельно збирали гроші на невеличку кав’ярню. І за 15 років вона виросла у великий бізнес – ми власники мережі ресторанів у Одесі. Повірте, наше життя не було шоколадом. Борги, кредити, їли пісну гречку.
І ось нещодавно до мене зателефонувала мама. Побачила про наш ресторан репортаж.
– Доню, а чому ти не приїздила у гості? Чому не телефонувала?
Дійсно, що за безглузде запитання. Але я не стала рухати старі образи. Може, це шанс налагодити стосунки з мамою?
– Словом, Лінка не має роботи. Може б ти її до себе взяла? Нехай поживе у тебе місяць чи більше. У вас вакансія є?
– Хіба посудомийка або офіціантка.
– Ти що, збожеволіла? Ліна не буде так працювати. Може адміністратором її поставиш? Або своїм заступником?
Ні, вона не змінилася. Я для неї знову порожнє місце. Хіба зараз можна вигоду отримати з такої доньки. Тому кинула слухавку та заблокувала її номер.
А де вона була всі ці роки? Чому не підтримувала мене? Навіть не підозрює, що у неї є онучка Віта…
Я навчилася жити без мами. Ну, точніше, без цієї пані. Бо тепер вона мені чужа людина.
Можливо, варто спробувати все спочатку?
