– Вперше забираємо породіллю з РАЦСу, – сказав лікар швидкої у розпал мого весілля

Я вже 5 років живу з чоловіком у цивільному шлюбі. Давно замислюємося над весіллям, та й діток пора вже народжувати, але ні з одним, ні з іншим поки нічого не виходить. 

Я навіть на обстеження до лікарів ходила. Виявили якісь відхилення, але казали, що навіть з ними ймовірність завагітніти є.

Ми з чоловіком стараємося. Запланували собі, що зробимо весілля через пів року. А там, може, і з дітками пощастить. До слова, ми давно перестали оберігатися. Малюки – були нашою мрією. З циклом у мене давно почалися проблеми, тож на затримки я не звертала уваги. І ось останнім часом чоловік звернув увагу на мої надмірні перепади настрою.  Сходив в аптеку й купив тест на вагітність. До цього ми постійно стежили за цим, але останнім часом якось занепали духом.

Я зробила тест і не повірила власним очам. Вагітна! Ми одразу ж записалися на УЗД. Лікарі підтвердили наші здогадки. Я аж розплакалася від щастя. Нарешті ми зможемо стати батьками. Я навіть повірити у таке дивно не могла. 

А коли гору над емоціями знову почав брати здоровий глузд, ми згадали про заплановане весілля. Надворі зима, 10-тий тиждень вагітності і передвесільні клопоти. Трохи не те, про що я мріяла, але все одно атмосферно. Чоловік боявся за мій стан, тому запропонував перенести заручини на травень. До пологів ще буде час, хоч і випиратиме животик. Ну й нехай. Так навіть приємніше. А поки мені треба прийти до себе від таких різких змін. 

Хоч вагітність і була першою, але протікала спокійною. Згодом я дізналася, що народжу дівчинку. Тим часом підготовка до заручин відбувалася повним ходом. Я запросила гостей, обрала ресторан, купила розкішну сукню. Стосунки з чоловіком ще більше наладилися. Ми обоє тепер були у передчутті чогось грандіозного.

Час минув непомітно. І вже незабаром я стояла біля вівтаря, як і мріяла із самого дитинства. Навіть чоловік не стримав сліз. Ось стоїмо на церемонії, у мене руки трясуться, ноги підкошуються, зате щаслива.

Прислухаюся, чи, бува, не відгукується на ці урочистості дитя. Ні, тиша. Мені навіть тривожно трохи стало. Зазвичай на такому терміні вже чути поштовхи в животику. А тут нічого. Після РАЦСу мене переповнили емоції. Нас почали вітати родичі та близькі друзі, як раптом я відчула різкий біль у животі.  Уявлення не мала, як я зрозумію, що перейми почалися, але усвідомлення прийшло саме. Я зробила крок назад і побачила під собою калюжу. Всі замовкли. 

Далі хтось закричав, що потрібно викликати швидку, бо я народжую.

Мене одразу відвели до машини, дали води і навіть сунули якісь таблетки. Було так страшно, бо я й гадки не мала, як чинити у таких випадках. Народжую ж вперше. Та й був тільки 36 тиждень вагітності – ще надто рано для пологів. Нарешті приїхала швидка.

– Вперше забираємо когось з весілля, – сказав лікар. Мені ще гірше від таких слів стало. Але медсестри переконували, що все гаразд. Так буває. Мовляв, це життя, тут не вгадаєш і не вирахуєш. Весь цей час чоловік був поруч. Лікар ще кілька разів спробував пожартувати, щоб розрадити мене, але сміятися мені зовсім не хотілося. Далі ми потрапили у затор. Це ще більше ускладнило ситуацію. Я вже місця собі не знаходила.

– Вам не можна ще народжувати. Ще не час,- заявив лікар, оглядаючи мене вже у пологовому. Тут  я взагалі розгубилася.

– І що мені робити тепер? Народжую ж!

– Ну, доведеться народжувати. Що поробиш.

Мене повезли у зал для породіль. Гості разом із чоловіком залишилися в коридорі. Лікарі довго намагалися мені допомогти, але розкриття не збільшувалося – шийка надалі була твердою. Я зовсім не очікувала подібного. Ще й серцебиття донечки почало погіршуватися. Стільки проблем за один день! Було вирішено, що мені робитимуть кесарів розтин. Сама не народжу. Гріла мене тільки думка про те, що за один день я встигла стати і дружиною, і мамою.

Далі все відбувалося під наркозом, тож я навіть не побачила свою донечку після народження. Першим її на руки взяв мій чоловік. Він плакав так, що й лікарі сльозу пустили. Наступного дня і я мала честь потримати цю крихітку. Кращої миті в житті я ще ніколи не переживала. Оце так весільний подарунок! Усі гості тепер вітали не лише з одруженням, а й з народженням доні. Хіба для щастя потрібне щось більше? Думаю, і цього задосить!

А в чому ви вбачаєте щастя?