Всі думають, що Артем – мій онук. Але навіть подруги не знають про той доленосний вечір

Тоді мені виповнилося 50 років. І єдина істота, яка на мене чекає вдома на день народження – котик Мурчик. Хоча я не жаліюся, у мене є хороша робота, власна квартира, машину, подруги… Однак, почуваюся неповноцінною жінкою. А все через дитину. Точніше, її відсутність.

Я була одружена з Ігорем майже 20 років. Познайомилися у досить зрілому віці, тому я не здивувалася, коли на рік стосунків він зробив мені пропозицію. І все було, як у казці – романтична вечеря, музика, пелюстки троянд на ліжку та красива обручка. Я без вагань відповіла “Так”, аж розплакалася від щастя. 

Спершу у нас була мета стати фінансово незалежними та відкрити свій бізнес. Адже треба твердо стояти на ногах, а не жити від зарплати до зарплати. Помалу, крок за кроком, ми збирали гроші, займалися розвитком власної справи. У нас була невелика точка на базарі, продавали продукти з Польщі та Німеччини. Далі ми розрослися та відкрили цілу мережу. 

Мені було вже 35, коли чоловік Ігор почав натякати на поповнення у родині. Здавали аналізи, ходили на огляд. Ігор навіть відмовився від цигарок! Так минув місяць, другий, пів року. А омріяні дві смужки не з’являлися. Чесно кажучи, я досить фанатично ставилася до материнства, тому шукала в інтернеті спеціальні форуми з порадами, їздили до ворожок та пила різні чаї. 

Але нічого не вийшло. Думаєте, що така проблема нас з Ігорем ще більше зблизила? Ні. Ми переживали це окремо. А потім це переросло у сварки. Чоловік відкрито принижував та доводив до сліз:

– Мені така бракована жінка не потрібна! 

А через рік написав заяву на розлучення. Виявилося, що його коханка вагітна. Міла працювала у нашому магазині продавцем. Тому я навіть не здивувалася. До речі, розійшлися ми досить мирно. Поділили бізнес, Ігор віддав мені грішми частку, а квартиру залишив. Машину я вже купила на свої гроші. 

Того вечора я поверталася пізно додому, затрималася на роботі. Ще й на зло, десь у сумці загубила ключі. Бачила, що на дитячому майданчику у дворі сиділи молоді хлопці, років по 20 на вигляд. Щось пили та лаялися. Ще й музику голосно слухали. 

І ось я дістаю ключі, відмикаю двері та хтось хапає мене за рукав куртки. Це були вони. 

Хлопці затягли мене в машину. Їм не були потрібні гроші чи золоті прикраси. Чесно кажучи, я молила Бог, щоб вийшли живою з автівки. 

Через годину мене відпустили. Не могла спокійно стояти на ногах, руки тремтіли, а горло стискав комок сліз. Я не знаю, скільки годин просиділа в душ та проплакала. Взяла на роботі відгул на декілька днів. Але мені було соромно зізнатися про той вечір. Куди йти? В поліцію? Нічим не допоможуть. До психолога? Ні, я не можу розповісти такий секрет. 

Щоб забути про той жах, я з головою поринула у роботу. Затримувалася на додаткові зміни, працювала у вихідні. І одного дня мені стало так погано, що я втратила свідомість. Спершу подумала, що це просто виснаження організму. Але лікарка на огляді неочікувано заявила:

– Вам не можна у такому стані багато працювати.

– У якому стані? Я хвора?

– А хіба вагітність – це хвороба.

Я не повірила. 

– Я..

– Так, ви вагітні. Термін невеликий, всього 5 тижнів. Тому, будь ласка, побережіть своє здоров’я. Я випишу вам вітаміни для відновлення енергії. 

Коли я вийшла з кабінету лікаря, то почала плакати. Але від щастя. Нарешті я стану матусею. 

Зараз Артемчикові вже 7 рочків, пішов у перший клас. Моя радість та розрада, стимул далі вірити у диво. Хтось подумає, що я божевільна жінка, але вдячна Богові за той вечір. Адже тепер у мене є коханий синочок. 

Ці лагідні оченятка, щира посмішка та золоті кучерики. А як він мене міцно обіймає та називає “матуся”… 

А ви б наважилися народити дитину, знаючи, хто її батько? Чому?