– Вибачте, але ваша жінка… – сказав лікар. Але я боявся, що також міг втратити Ростика

З Марічкою я зустрівся випадково – двоє запізнилися на автобус. Поки чекали наступну маршрутку, познайомилися, дівчина пригостила мене домашніми пиріжками. Виявилося, що ми разом навчаємося в одному місті, є спільні знайомі та слухаємо “Драконів”. 

Так закрутилися наші стосунки. Я розумів, що Марічка – саме та жінка, з якою я хочу збудувати родину, мати дітей та прожити щасливо до самої старості. Чого тільки вартували її ніжні обійми та поцілунки. Закохані мене прекрасно зрозуміють, що це за прекрасні почуття. 

Ми пройшли разом і вогонь, і воду, і мідні труби. Помалу підіймалися на ноги, з невеликої кімнати у гуртожитку переїхали у власне житло, купили спершу старенького опеля, а потім назбирали на нову БМВ. Відкрили невеличку мережу продуктових магазинів, Марійка робила на замовлення в’язані дитячі іграшки. 

На річницю нашого весілля вона приготувала для мене один невеликий подаруночок, замотаний у стрічку. Я обережно відкриваю кришку та починаю плакати.

– Ти скоро станеш татусем, – тихо прошепотіла Марічка. 

А потім показала знімки з УЗД. Тоді я ні на крок не відходив від дружини. Сніданок у ліжко, виконував всі хатні справи, робив масаж ніг, ходили разом на всі огляди та консультації. 

– Ох, ну у вас богатир буде! – казала медсестра. 

До дати пологів залишалися ще 3 тижні. Але вночі Марічка розбудила мене. Вона могла ледь говорити, вся бліда, а на простирадлі виднілися великі плями крові. Я хутчіше викликав швидку, допоміг жінці піднятися та на руках відніс у карету.

Всю дорогу до лікарні я тримав Марічку за руку. Подумки молився Пресвятій Богородиці, щоб вона дала сили дружині народити здорового малюка. 

– Чекайте у коридорі, ми будемо екстрено її оперувати, – сказав черговий лікар.

Здавалося, що час зупинився. Лікарі виходили туди-сюди, носили різні ліки, а молода медсестра вибігла у червоному від крові халаті. І ніхто не давав жодних прогнозів. 

Я чув, як інші жінки кричали від бою. Чув, як роблять перший писк новонароджені. І тільки у палаті, де лежала Марічка, було тихо. Все навколо зупинилося. Вже ноги не тримали, тому я сперся на стінку. 

Ось з палати вийшов старший лікар:

– Вибачте, але ваша дружина… Вона втратила надто багато крові.

Через нерви я почав голосно та істерично сміятися. А потім штовхнув лікаря, що у нього аж окуляри розбилися. Поки охоронець біг до мене, я прошмигнув до палати. Ось на столі Марічка, а у на іншому – наш синочок. 

Всі у палаті завмерли, а я тихо підійшов до Ростика. 

– Привіт, малюче, – та взяв його на руки. Малюк дивився на мене, немов все прекрасно розуміє. Очі та губки Марічки. 

Я повільно підійшов до столу, де лежала Марічка.

– Тобі треба попрощатися з мамою. Вона віддала своє життя, щоб ти народився. Така хороша жінка. Не хвилюйся, я турбуватимусь про тебе.

Обережно взяв його крихітну долоньку та поставив жінці на щоку. 

“Пік-пік”

– Лікарю, пульс з’явився, – прошепотіла молода медсестра.

На екрані я побачив невеличку лінію, яка повільно підіймалася то в гору, то в низ.

– Всі до роботи, негайно подайте мені інструменти. Сестро, виведіть чоловіка та дитину геть.

У серці загорівся маленький вогник надії. Я сподівався, що Марічка буде з нами. 

Операція тривала майже 3 години. А я у палаті тримав на руках Ростика. Уважно розглядав кожен сантиметрик своєї крихітки. 

Відтоді минуло майже 10 років. Знаєте, я щодня засинаю та прокидаюся з одною думкою – добре, що Бог дав нам другий шанс. Марія швидко одужала та вже через місяць її виписали додому. А син навчається на відмінно, висить на дошці пошани. Ціную кожну секунду разом зі своєю родиною.

А ви вірите у такі дива?