Випадково у таксі зустріла колишнього однокласника. Але удала, що дуже зайнята – не хотіла згадувати ті “чудові” часи

Того ранку, як на зло, всі мої плани пішли коту під одне місце. По-перше, у Львові почався сильний дощ, тому зранку ми сиділи без інтернету та кабельного телебачення. Ще донька почала капризувати, що не піде в садочок і хоче на сніданок морозиво. А ви знаєте, які ті малюки вередливі та крикливі. Останній штрих – це пролита кава на білку сорочку та телефон. 

На щастя, чоловік вирішив завести доньку в садочок, тому я взяла парасольку та почовгала пішки на роботу. Адже коли у Львові дощ – рахуйте, що жоден транспорт не буде нормально курсувати. Ями, багнюка, все так хлюпоче, ще десь аварія може трапитися. 

Через 15 хвилин я вже відчувала, що ранкова укладка пішла спати, а вода в туфлях аж чвакотіла. На щастя, біля зупинки стояло таксі “Болт”. Хутчіше залітаю, як фурія, на заднє місце:

– Ви вільні?

– Так, вам куди? 

– На Кульпарківську 226 вулицю, там офісний центр такий сірий. 

– Хм, їхати 20 хвилин у кращому випадку, бо дощ, корки.

– Добре, але, будь ласка, поїхали вже. 

Знаєте, щось мені здалося знайоме у цьому водієві. Чи то голос, чи то волосся. Вже хотіла сама запитати у чоловіка, що звідки я його можу знати, але тут до водія зателефонували: 

– Андрію, ти де? – впізнаю цей писклявий голосочок. 

– На роботі, де я ще можу бути? 

– Ти чому зранку каву випив та чашку не помив? І сьогодні треба заплатити ще внесок за кредит. На обід заїдеш в аптеку, купи малому щось від животика! 

– Добре, не дратуй. Дістала вже зі своїми забаганками! – крикнув водій та кинув слухавку.

Ось вже той другий, жіночий голос, я впізнаю точно – це Ліля Іванів. А за кермом був Андрій Петриків. Мої однокласники та найзапекліші вороги. 

Вони часто наді мною насміхалися – все через те, що я виросла у неповній родині, без батька. Часто одягалася у старі, ношені речі, не мала дорогого телефона чи золотих прикрас.

Ліля часто обзивала мене “безхатько”, “мавпа”, “сіра миша”. Раз з дівчатами кинули мені у сумку котлету зі столовки та залили все водою з-під крана. І чомусь завжди чіплялася до мене. А потім за Лілею почав підлизуватися Андрій – міг надавати стусанів на уроці фізкультури, ставив під ніжку, жбурляв з друзями мої речі до смітника. 

Все дійшло до ручки, коли він навмисне поцілив мені баскетбольним м’ячем у носа. Хоча всі діти казали, що я впала на сходи. Моя мама, на щастя, повірила мені та перевела в іншу школу.

Минуло вже років 10 точно. У Фейсбуці знайшла їх сторінки. Вони перетворилися на тих, кого ображали в школі – сірі миші, без грошей та щастя. Ліля поправилася, робить зараз манікюр на квартирі. Андрій таксує на старій машині. Шкода їх тьох дітей. Видно, що малюки не дуже щасливі на фото. Аж приголубити їх хочеться та подарувати щось солодке. 

Знаєте, я завжди боялася дати відсіч сильним. Думала, що така слабка та не впораюся з ними. Але зараз життя круто змінилося – я працюю заступником директора у класній дизайнерській компанії. Мій чоловік – власник  невеликої ІТ-компанії. Ми маємо великий будинок, машину та найголовніше – донечку. Коли я дивлюся на свою Міланку, то розумію, що готова порвати кожного, хто бодай її пальчиком торкнеться. Я стала сильнішою. Я нікого не боюся. 

Я вірю в те, що карма існує. Рано чи пізно ми всі поплатимося за ті погані вчинки.

Я не вірю в цю фразу “ну вони ж діти, нічого не розуміли”, як це часто казала вчителька. Нам було по 14 років, це вже дорослі люди, які мають адекватно мислити. І вони повинні були розуміти, що роблять мені боляче до сліз. Але їм такі знущання приносили тільки радість та задоволення. 

Так їм і треба. Я не зловтішаюся, але просто переконалася, що всі вчинки повертаються сторицею. Варто тільки трішки почекати. 

А Ви погоджуєтеся з такими словами? Що б Ви зробили на місці нашої читачки?