Вирішила зробити сюрприз коханому та влаштувати романтичну вечерю. Але Олексій мене випередив

Скільки себе пам’ятаю – у школі та в університеті у мене було багато кавалерів. Хтось дарував квіти, м’які іграшки, солодощі, проводив додому після занять. Завжди чула, як інші дівчата шепочуть, немов ті змії, за моєю спиною. Але байдуже. Я виросла у невеликому селі, бачила, як старенькі батьки тяжко гарували в полі, тому не хотіла повторити їхньої долі. Після 11 класу переїхала до Києва і планувала тут зостатися. Відповідно, майбутнього чоловіка я шукала серед місцевих хлопців.

Тоді був день студента, ми з дівчатами зібралися до місцевого клубу. Там я познайомилася з Олегом – голубоокий блондин, весь вечір танцювала тільки з ним. Багато говорили, Олег розповідав про кумедні життєві ситуації, а я замріяно слухала. Здається, тоді голос у моїй голові шепотів “це він, це він”. 

Одразу після свята ми почали зустрічатися. Знаєте, спершу у нас все було добре. Олег сипав мене подарунками й компліментами, а на рік стосунків зробив пропозицію руки та серця. Я думала, що потрапила у справжню казку, але помилилася. Після того, як з’явилася обручка на пальчику, то чоловік почав сприймати мене немов власну рабиню. Я готувала, прала речі, витирала пилюку. А Олег з ранку до ночі або дивився телевізор або десь гуляв з друзями. Добре, що мої батьки раз в тиждень передавали сумку з села зі свіжими продуктами, інакше я б з голоду сконала. 

Думала подати заяву на розлучення, але дві смужки на тесті говорили інакше – я вагітна. І тоді я заплакала. Але не від радості. Просто зрозуміла, що тепер я назавжди залежна від Олега. Через постійний стрес та нерви одного дня мені стало дуже погано. Я ледь стояла на ногах та побачила декілька крапель крові на сукні. Сусідка викликала швидку та мене негайно госпіталізували.

– Вибачте, але ви втратили малюка, – досі пам’ятаю тремтячий голос старенької акушерки.

Я негайно викликала таксі додому, зібрала всі свої речі та сказала Олегові, що напишу заяву на розлучення. А йому було байдуже – по телевізору йшов футбольний матч. Навіть оком не моргнув, коли я грюкнула дверима. 

Знайшла невелику кімнатку в гуртожитку та влаштувалася секретаркою. Грошей ледь вистачало на продукти та комунальні послуги, але я ніколи не хотіла розповідати про свої проблеми. 

– Ти така похмура, запрошую тебе на моє день народження сьогодні. Повір, тобі сподобається та настрій обов’язково підійметься! – сказала моя подруга Мирослава.

Я до останнього відмовлялися, але все-таки здалася. У гостях я познайомилася з її колишнім одногрупником – Олексієм. Його почуття гумору одразу підкорило моє серце. Ми говорили весь вечір про фільми, серіали та музику. І так все у нас закрутилося, що через місяць стосунків я переїхала до Льоші. Він жив на орендованій квартирі, але це нічого. Обіцяв, що скоро ми одружимося, купимо розкішний будинок, машини, мандруватимемо світом. 

Того вечора я затрималася на роботі. Зайшла у магазин, купила Олексію улюблені солодощі та хотіла приготувати романтичну вечерю. Відчиняю двері – а мій хлопець сидить на кухні та обіймає якусь незнайомку. Від здивування у мене аж пакети з руки випали. 

Хлопець щось прошепотів дівчині, вона швидко одяглася та пішла геть.

– Ти зіпсувала мені всі плани на вечір! Невдячна, я тебе пустив у цю квартиру, а ти ось так зі мною вчинила? Ненавиджу! – кричав Олексій та штовхнув мене з такою силою, що я впала на підлогу. Почав голосно лаятися та бив кулаками по спині. Я вже подумки попрощалася із життям та просила у Бога милосердя. 

А потім він пішов геть. Я похапцем зібрала речі та поїхала до подруги. Вона, на щастя, мала добре серце та запропонувала на перший час пожити в неї. Але знаєте, мені так було огидно знаходитися у її квартирі. Ніби я усвідомила, що Київ – це не моє місто. 

Вже наступного ранку я стояла на пероні та чекала поїзд до села. Коли переступила поріг рідної домівки, то аж заплакала від щастя. Це – моє місце сили та натхнення. Я хочу залишилися тут. 

Так минув ще один рік. Ввечері поверталася від магазину та перестрілася зі своїм шкільним другом Петриком. Він колись бігав за мною, немов цуценятко, а я не зважала. 

– Привіт, допомогти? Не гоже тобі тягти важкі сумки, – тихо сказав чоловік.

Я подивилася йому в очі – такі добрі, щирі та прекрасні. Запросила заїхати на чай, щоб подякувати за допомогу. Розговорилися, згадали молоді роки.

Зараз у мене з Петром є двоє діток – донечка Оля та син Коля. Здається, що з ним я знайшла справжнє щастя. 

І до чого це я пишу? Ніколи не здавайтеся та не опускайте руки! Так, на вашому шляху буде багато випробувань та невдач. Ми будемо зустрічати поганих людей, які завдаватимуть біль та страждання. Але Бог все бачить. Скоро ви отримаєте своє щастя! 

А ви погоджуєтеся з такою думкою? Чому?