Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує

На початку березня я виїхала до Німеччини з дітками. Наше село знаходилося у Чернігівській області. Ви ж розумієте, як мені з дітками було страшно? Ми не знали, чи взагалі прокинемося наступного дня і, чи вціліє будинок. Тому вирішила поїхати до сестри, вона вже років 15 жила у Лейпцизі і там працювала. 

В селі залишився тільки чоловік, він одразу першим скомандував їхати геть. Ми майже добу їхали до польського кордону та чекали, аби на митниці пропустили. На щастя, в Німеччині сестра Ганна знайшла мені роботу, допомогла дітей влаштувати до гарної школи. Я працювала майстром манікюру, добре, що з собою взяла деякі лаки та пилочки. До речі, мені досить непогано платили і я помалу відкладала гроші на “чорний день”. 

Однак, дуже сильно сумувала за Степаном. Все думала “ну як він там без мене”. Певно, схуд, бо він нічого, крім канапок готувати не вміє. Навіть гречку чи макарони зварити – то для нього справжнє випробовування. Хоча у морозильнику я лишила йому пару пельменів, м’ясо було, налисники, вареники, котлети. Та все одно на серці було не спокійно. 

Хоча Степан постійно казав, що в нього все добре і просив мене залишатися в Німеччині. Я там була від березня по грудень, тобто, майже рік! І от на новорічні свята вирішила взяти на роботі відпустку та купила квитки в Україну. Діти також попросилися в село, бо дуже скучили за татом та друзями. Знала, що деякі наші односельці також поверталися закордону додому. Ще й старший син підмовив мене нічого Степанові не казати:

– Мамо, то буде сюрприз! Він так зрадіє, коли побачить нас вдома! 

Якраз на носі Різдво, Новий Рік, Водохреща. У дітей канікули, нехай вони відпочинуть вдома. Ми літаком дісталися до Польщі, перетнули кордон, а там зі Львова до нашого села автобусом їхали. Хоча були дуж втомлені з дороги, але чекали на Степана. Я хотіла щось приготувати на вечерю, але помітила, що у холодильнику свіжий борщик та м’ясо тушковане. Одяг випраний висить на дворі. Чашки й тарілки поскладані обережно на полиці, от ніби під лінійку. Це точно на Степана не схоже, я його звички знаю. 

І от чекала, поки Степан прийде додому. Заходить до хати, а ми кричимо в один голос “сюрприз!”

– Ой, а ви вже приїхали. Так рано? А я це, я вас не чекав…

Діти одразу побігли до Степана обійматися. А я помітила у його очах не радість, а, швидше якийсь неспокій та навіть розчарування.

Наступного ранку Степан пішов на роботу. Діти ще спали, а я готувала сніданок та розкладала речі. І тут до нас прийшла сусідка, пані Стефа.

– Ой, пані Стефо, спасибі, що прибирали вдома і їсти готували. 

– Олю, а це не я. Знаєш, я перше не хотіла тобі про це казати. Бо то не моє діло носа пхати у чужу родину. Але..

– Але що? Тоді звідки продукти в холодильнику? 

– Так до твого Степана інколи якась жінка приходила. Така світла, у чорній шубці, на каблуках. Ну раз на 2-3 дні точно. Таке волоссячко ще закручене. Мадам якась.

Я не знала, що відповісти. Від почутого у мене так запаморочилося у голові та руки стали ватяними, що я розбила чашу. Добре, що пані Стефа дала мені склянку холодної води та знайшла ліки. 

Тоді я зрозуміла, чому Степан не радів нашому поверненню, чому казав залишатися в Німеччині, чому вдома так все ідеально чисто. То не прибиральниця чи хатня робітниця, Степан на таке гроші жаліє. 

Я не думала, що чоловік шукатиме розраду на стороні. Ми з ним прожили майже 15 років у щасливому шлюбі. І поки я з дітками там була, він знайшов собі іншу… 

Ніяк не можу наважитися на цю розмову. Але розумію, що нам треба розставити всі крапки над і. А як діти відреагують на наше розлучення? Я більше за них хвилююся, ніж за себе.