У мене єдиний син і я, зрештою, ніколи й нічого не жаліла йому. Можливо, він до цього звик, бо залишався у батьківському домі і під час навчання у Виші і після нього.
Ми з чоловіком думали, що все зміниться, коли він одружиться. Напевне, купить власну квартиру і з’їде від нас. Втім, усе склалося зовсім по-іншому й стало навіть гірше, аніж було досі.
Спочатку ми справді дозволили молодятам пожити у нас. Їм навіть не було куди податися. Але поставили умову, мовляв, незабаром вони підшукають хороше місце і покинуть нашу домівку. Однак це “незабаром” розтяглося на дуже багато років.
До слова, власну квартиру вони все-таки придбали, але роботи там – непочатий край. Потрібен капітальний ремонт, а діти розводять руками, грошей у них немає.
А невістка нещодавно і взагалі заявила:
– Хочу переїхати у готовий дім з усіма зручностями, а поки там немає нічого, тому ми будемо жити з вами.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Нам такі плани не сподобалися. Ми з чоловіком поставили перед дітьми нову умову: дали їм ще один рік, але опісля вони вже точно повинні звільнити наш особистий простір.
Так минуло ще три роки. Син все ніяк не може назбирати на нові меблі, хоч навіть за шпалери ще не брався. Ми з чоловіком старалися допомогти: і грошей давати, і самі ремонт робити старалися. Але за це нам ніхто не дякує. Тільки на шию сідають і щодня просять все більше і більше. Однак кишені у нас не мають магічної здатності наповнюватися грошима просто так.
– Скоро все буде!- обіцяє невістка.
Хоча ми чуємо це вже стільки років. Знову мені із чоловіком довелося про все домовлятися самій. Знайшли у родичів стару техніку та меблів, але й за це дякувати ніхто нам не збирався. Навпаки тільки носом воротять. Їм подавай усе нове та сучасне.
До слова, на власні потреби діти грошей і справді не жаліють. Готувати невістка не любить, зате замовити все готове завжди рада, щомісяця новий одяг собі купує, часом може навіть у салон сходити на укладку. Хіба це нормально? Зате на ремонт грошей у них немає.
Коли роблю зауваження синовій жінці, вона одразу ж стає у захисну позицію і каже, що це я погана мати. Мовляв, мій син не може нести відповідальність за створену сім’ю, бо неспроможний купити власне житло!
Власне, до чого тут я?
А з іншого боку, чому я дивуюся? Невістці завжди всього було мало.
Колись вона хоча б вдавала із себе хазяйновиту і слухняну дружину, а зараз їй байдуже на все. Єдине, у чому я бачу прогрес – рівень її забаганок. Він добряче так виріз за останні кілька років.
– Ми і так скоро з’їдемо. Це не мій дім і господинею я тут не буду,- кричить вона мені.
Оксана навіть заборонила моєму синові тратити власні гроші на батьків, мовляв, їхнє належить їм. Зате все те, що ми вклали в ремонт нової квартири, взагалі не рахується. Так і мало бути, еге ж?
Дякувати Богові, через рік усе нарешті закінчилося. Діти з’їхали до власного дому, а ми змогли спокійно видихнути.
Однак поїхали вони з кінцями… Не дзвонять, не пишуть, не навідуються в гості.
Коли хочемо зайти до них, невістка шукає відмовки.
Дуже прикро бачити таке ставлення у свій бік. Ми допомагали, чим могли, терпіли всі забаганки, а вони тепер і знати нас не хочуть.
Невістка тепер тримається за нову квартиру, бо боїться, що ми захочемо її собі забрати після того, як зробили там весь ремонт самотужки. Дзвонить родичам і жаліється, що я погрожую їй. Смішна така. Нам їхніх квадратних метрів не треба. Хіба що людяного ставлення та подяки за все, що ми для них зробили.
Хіба ж ми так багато просимо?
А як гадаєте ви?
