Зі своїм чоловіком Мироном я одружена більше як рік, до того ми зустрічалися декілька місяців. Це було кохання з першого погляду. Тому ніхто не здивувався, що на 6 місяців стосунків він зробив мені пропозицію. Весілля зіграли скромне, закликали тільки найближчих друзів та родичів.
Правда, нас турбувало квартирне питання – стабільної роботи нема, оренду чи кредит ми не потягнемо. Тоді на допомогу прийшла свекруха, Василина Дмитрівна та запропонувала переїхати до неї. Вона з молодшим сином Ігорем живуть у великій трикімнатній квартирі, так що місця нам вистачало.
Правда, таке сусідство мене трішки турбувало. Річ у тім, що брат – ледащо та нікчема. Не може ні чаю зробити чи хліба порізати. Завжди залишає гору посуду, навчається на одні двійки в університеті, бідна пані Василина тільки “подачки” носить викладачам, щоб його не вигнали геть. Ігор зранку прокинеться, навіть зуби не почистить і одразу вмикає комп’ютер, до ночі може у різні ігри грати. А в нас маленька дитинка, тільки 3 місяці нещодавно виповнилося. Донечка не може спокійно спати – заважають крики Ігоря. І що ми тільки з ним не робили, все марно…
– Ти тут ніхто, не командуй, – каже Ігор, коли я прошу його скрутити звук в колонках чи допомогти спустити коляску на вулицю.
Місяць тому свекруха попала в лікарню, серцевий напад. Лікарі не дають жодних позитивних прогнозів. Кажуть, що тут нам допоможе тільки диво. І тоді я зрозуміла, що це чудова нагода вирішити нашу проблему з житлом.
– Нехай твоя мама запише нас як єдиних власників. Все-таки, нас троє, а я хочу ще малюка народити. Не збираюся все життя далі опікати твого брата, немов йому 3 рочки. Дорослий чоловік, дасть собі ради в цьому світі.
Вам буде цікаво прочитати:
- Моя подруга вийшла заміж за турка. Розповідаю про її “щасливий” шлюб
- Я без попередження приїхала з Німеччини до Чернігова. Звісно, чоловік був здивований, коли побачив мене та дітей. Але я помітила, що він щось приховує
- Моя подруга оригінально та цікаво помстилася за зраду. Однак, я не розуміла одного – а навіщо з дітками так чинити? Вони ж не винні!
Мирон тільки знизив плечима та сказав, що раз це моя ідея – я сама повинна поговорити з Ігорем.
– Окей, тільки з вас 50 тисяч доларів, – байдуже відповів хлопець.
– Тобто? У нас нема стільки грошей. Де ми їх можемо взяти?
– Ну продайте щось, візьміть кредит, придумай, це ж твоя пропозиція.
– Ти знаєш, що я зараз у декретній відпустці, мій чоловік утримує всю нашу родину. Навіть ліки твоїй мамі купуємо. Тобі вже 20 років, хоча б міг роботу знайти, а не сидіти в нас на шиї!
– Мені байдуже. Повторити кожну букву, щоб ти зрозуміла? Якщо хочете, щоб я переїхав геть – або купуйте мені окрему квартиру або ж давайте гроші. Інакше я не переїду нікуди!
Я не стала з ним сперечатися, голосно грюкнула дверима та пішла геть. Ось така ситуація склалася. Чесно, я сподівалася, що до Ігоря рано чи пізно прийде все-таки частинка розуму. Однак, дарма так думала. Мирон не хоче зі мною взагалі на цю тему розмовляти, бо вважає, що це безнадійно. А до свекрухи я не хочу йти, бо вже знаю на перед відповідь. Буде захищати свого синочка. Я вже думаю про те, щоб просто забрати свої речі й дитину та переїхати до батьків. Ноги моєї більше не буде у тій квартирі. Повернуся хіба за умови, що на нас перепишуть дарчу.
Можливо, дівчина надто прискіплива до брата? А ви як вважаєте?
