Свекруха навіть рідного онука не пожаліла. Похапцем зібрала речі і виставила нас за двері

Мені здавалося, що ще 5 років тому я не доживу до цього дня. Розумію, що наше життя не казка та рано чи пізно настає розпач, ми опускаємо руки. Але я хочу, щоб ви прочитали мою історію. Повірте, це вартує вашої уваги та не займе багато часу.

Отож, у 19 я вийшла заміж за Павла – хороший хлопець, познайомилися на дні народженні друга. Так у нас все швидко закрутилися, почалися дорослі стосунки (зізнаюся, що до того я ще ні з ким навіть не цілувалася). Я переїхала до Паші на квартиру, ми разом жили. Їздили щовихідних у гори, влітку вперше побачила море. 

Тільки була одна ложка дьогтю у нашій історії – мама Павла, пані Олена. Вона завжди намовляла Пашу проти мене. Каюся, раз я взяла телефон та прочитала їх переписку:

“Ця селючка не для тебе, знайти кращу дівчину”, “Вона тебе не гідна”, “Це не твій рівень”. 

Добре, що його бабуся, пані Євдокія, гарно до мене ставилася, навіть онучкою інколи називала.

– Ти не зважай, з Лєнкою всі родичі перегризлися. Вона як та змія – от навіть дивиться на тебе таким слизьким поглядом. Фу, аж мурахи по спині пробігли, – жартувала бабуся. 

Ми не поспішали з одруженням. Спершу планували побачити світ, купити кращу квартиру або ж заміський будинок. Ну хоча б університет закінчити. 

Однак, того вечора я побачила дві смужки на тесті. Сіла на унітаз та почала плакати – не знаю, чи то від радості або ж страху. Навіть вмилася холодною водою, знову зробила тест. І на смужці вималювалися дві чіткі червоні лінії.

Тремтячими руками сфотографувала та відправила Паші смс-кою. Він прочитав, але відповіді я не отримала. Знову сфотографувала і ще додала підпис “вітаю, ти станеш татком”. І знову мовчанка. Телефоную, але номер не відповідає. Він мене просто заблокував!

Через годину у двері постукали. Я вже думала, що то Паша вирішив мене так розіграти. Зараз зайде з великим букетом квітів, іграшковим ведмедиком та буде мене на руках від щастя носити. Ага, звісно. На порозі стояла пані Олена:

– У тебе є 5 хвилин, щоб зібрати свої речі.

– Де паша? З ним щось трапилося? 

– Не твоє діло, мала підстилко. Думала, що така біла та пухнаста, янголятко небесне. Знаю таких дівок, як ти. Тільки ноги хочуть розсунути і все. Думала, що дитиною змусиш його на собі женити? Ха, помиляєшся. Так що давай, забирайся, інакше зараз поліцію викличу. 

Чесно кажучи, я тоді дуже злякалася її погроз. Зібрала у сумку деякі речі та документи. А косметику, парфуми, навіть халатик та піжаму залишила у шафі. Вже виходжу з квартири, як за руку мене хапає пані Олена :

– І щоб не сміла навіть пискнути за дитину. Ти мене зрозуміла? Інакше пиняй на себе. Якщо будеш до Паші дзвонити – клянуся, все зроблю, щоб від тебе і мокрого місця не залишилося. 

Я хитріше вибігла геть. І дорога була тільки одна – до бабусі Доці. Я молила Бога, щоб вона бодай мене прийняла з дитинкою.

– Господи, Марусенько, що трапилося? Бідолашна, заходь! – лагідно сказала жінка та завела мене під руку до кухні. 

Я про все розповіла бабусі.

– От змія! Так і знала. Ох, горе то яке. Ну не бідкайся, можеш залишатися у мене.

І я залишалася жити у бабусі Євдокії. Не хочу розписувати, як то було і так далі. Знаєте, навіть якось веселіше стало. Вона мені розповідала багато кумедних історій, навчила, як доглядати за малюком. 

Так і минуло 5 років. Своє слово я стримала – до Паші не дзвонила. Він нічого не знав про сина Мишка. 

Два місяці тому у двері постукали. На порозі стояв Паша.

– Привіт. Я хочу побачитися з сином.

– А ти йому хто? 

– Рідний тато

– Ні, у нього моє прізвище і прочерк у графі про батька.

– Ти не маєш права..

– Я не маю права? Серйозно? А де твоя матуся, га? Чи ще скажи, що то вона тебе напоумила прийти до мене? 

– Її нема. Померла, рак. Казала, що то її Бог так за тебе покарав. І просила, щоб я помирився.

– Йди геть. Ти мені та дитині чужий.

Але після тої розмови немов камінь на душі з’явився. Горе-свекрухи вже нема, син росте здоровим та щасливим. Ще й Паша намагається знову помиритися. Казав, що через суд доб’ється прав на малого.

І я не знаю, що робити далі – дати йому другий шанс? Але нема вже того кредиту довіри! Раптом він знову нас покине. Баба Доця каже, щоб я слухала своє серце. Але воно мовчить…

А що б ви зробили на місці дівчини? 

Фото з відкритих джерел