Я категорично проти, аби донька гостювала у бабусі. Адже я побачила, як свекруха “доглядає” за онукою

Я дуже люблю та поважаю свою свекруху, пані Олену. Однак, не можу більше віддавати їй онуку в гості. Боюся, аби моя Іринка там в селі себе калікою не зробила. 

Річ у тім, що пані Олена живе у Чорткові, це Тернопільська область. Має велику хату на два поверхи, подвір’я та ще город. Звісно, куди без курочок, корівки та кроликів. Моя донечка Іринка дуже полюбляє їздити до бабусі у село. Цього літа я без вагань відпустила її до пані Олени, нехай відпочине після школи. Там має багато друзів, на річку разом їздять на велосипедах. 

Однак, того ранку до мене зателефонувала свекруха:

– Іринка ручку зламала! Ми зараз у лікарні, нас сусід відвіз! 

Щоб ви розуміли, тоді я була в Івано-Франківську на роботі. Ми з чоловіком кулею виїхали на машині до села, проїжджали на всі червоні світлофори, гнали аж під 150 кілометрів. 

Виявилося, що поки пані Олена пліткувала з сусідкою на городі, донька вирішила залізти на черешню та поласувати ягідками. Як результат – тріснула гілка, донька впала та зламала руку. Я залишилася на тиждень у селі, мовляв, хочу побути з донькою. Але насправді у мене був інший план – подивитися, як свекруха слідкує за онукою. Адже Іринка тільки 1 клас закінчила, у неї шило в одному місці. Самі розумієте, що за такими непосидючими дітками треба уважно наглядати. 

І хочу сказати, що я не дарма хвилювалася – пані Олена взагалі безвідповідальна людина. Так, вона на пенсії, бабуся, але це не знімає з неї обов’язок слідкувати за Іринкою. Пані Олена може зранку прокинутися та піти на город. Тому сніданок готує донька. У свекрухи ще така стара плитка, яка вмикається через раз. У мене аж серце зупинилося, коли я побачила, з якою потужністю вогонь з камфори вистрибнув.

– Нічого, мамо, бабуся каже, що я вже доросла та повинна сама собі сніданок готувати, – каже Іринка та розбиває зі шкаралупою три яйця у сковорідку. І це при тому, що жир стріляє їй на ручки. Потім вирішила порізати хліб на канапки. Однією рукою з тупим ножем! 

Я не могла на це спокійно дивитися, тому вирішила сніданок сама приготувати. Все-таки, я краще це роблю. А через годинку до нас прийшли її подруги та покликали на озеро.

– Дівчата, а з вами будуть дорослі? Бо це трішки небезпечно.

– Ні, ми так втрьох часто їздимо на велосипедах. 

– А куди? До нас на ставок? 

– Ні, у сусіднє село, там по трасі хвилин 10 їхати. 

Я ледь не посивіла, коли почула – малі діти їдуть на велосипедах по трасі! Без супроводу дорослих! А якби трапилася аварія чи вони заблукали? Тому я легко напросилася з дівчатками на відпочинок, мовляв, також хочу позасмагати. 

Ми повернулися пізно, десь біля 8. І тут нас зустрічає свекруха:

– А ви де були? 

– На озері. Ви хіба не знаєте, що Іринка з подругами катається до озера, яке біля траси? Ще й в сусідньому селі! 

– Знаю, я сама їм про це озеро розповіла. А чого тут боятися? Вони вже дорослі, можуть самі доїхати та приїхати. 

Дорослі – це діти 7, 9 та 10 років. Так, дуже “дорослі”. Я ладна була читати свекрусі моралі, але зупинилася. Того ж вечора вирішила зателефонувати чоловікові та просила, аби він нас забрав. Бо ще одного дня в такої “бабусі” я б не витримала. На щастя, Павло наступного ранку приїхав до села. 

Я одного не можу зрозуміти – чому свекруха так безвідповідально відноситься до нашої донечки? От таке враження, що Іринка сама по собі. Ну могла їй хоча б сніданок приготувати чи що. Адже дитині 7 років, вона зі зламаною ручкою смажить яєшню на несправній плиті. І я впевнена, що якби свекруха не трясла язиком з сусідкою, а дивилася за Іринкою, то цього в інциденту не сталося. 

По дорозі додому Іра мені розповіла, що свекруха дає їй гроші, аби вона сама собі їсти купувала у магазині, бо “бабуся на городі та не має часу готувати”. А ви ж самі розумієте, що діти купують у такому віці – чипси, сухарики, шоколадки та солодкі напої. Виявляється, свекруха сама псувала шлунок онуці. 

Тепер я взагалі боюся доньку віддавати до такої бабусі в село. На  щастя, почалося навчання та у мене є залізний аргумент. Але потім будуть осінні канікули. Я не можу після всього побаченого зі спокійним серцем відпускати Іринку. Вона ще там собі хребет зламає та калікою стане. 

Мої дві бабусі ні на крок не відходили від мене, коли я приїздила до них у гості. Можна сказати, що вони ж надто опікали мене. А пані Олена немов вирішила показати доньці, що таке “гра на виживання” та кинула напризволяще. Їй, виявляється, город важливіший за онучку. 

Хто не правий у цій ситуації? Чому?