Я очікувала побачити на порозі молоду красуню. А тут стояла майже моя ровесниця – наречена Павла

Я живу у невеликій двокімнатній квартирі на околиці Львова, на Сихівському районі. З сусідів тільки син Павло та рибки. Чоловік пішов з родини, коли синові ще й року не було. Виявляється, поки я ходила вагітною та носила під серцем його дитину, Валерій шукав розваги на стороні, крутив інтриги на роботі, зі знайомими та навіть сусідкою. Все пояснював тим, що йому хотілося різноманіття. 

Тому за виховання Павла я взялася серйозно. Звісно, що були заборони, певні правила. Наприклад, хотіла бачити у щоденнику тільки хороші оцінки, приходити додому до 9 вечора та відвідувати спортивний гурток з футболку. І хочу сказати, що така тактика спрацювала на відмінно. Зараз Павлові 25, він працює у хорошій компанії, у вільний час займається спортом. Це вам не алкоголіки та дармоїди. 

Правда, дівчат у нього не було. Я навіть не знаю, чи він колись з кимсь цілувався. 

– Ой, подруго, просто ти так на дитину тиснула в дитинстві, що він зараз може виросли слухняним каблучком, – жартували подруги. 

– Або шукатиме собі жінку під твій вік. Уяви, що невістка буде старшою за тебе.Сміх та й годі! 

А я не зважала на такі слова. Це ж просто заздрість. А мій Павлик найкращий і крапка. 

Минулого року, десь перед Миколаєм, син зателефонував:

– Мамо, я сьогодні приїду додому, але не сам. Хочу тебе з деким познайомити. Ну, точніше, з нею.

У той момент я відчула, як за спиною крила виросли. Хутчіше побігла до супермаркету, купила смачне вино та солодощі, приготувала запечену рибку та розклала такий стіл, немов у гості вся родина приїжджає. Одягла найкращу сукню та чекала. 

Ось чую, як двері відчиняються.

– Вітаю, любі гос…., – і одразу втратила дар мови. 

По-перше, це була старша жінка. По-друге, не красива. По-третє, одягнена у старе пальто та джинси. 

– Мамо, це Віта, моя дівчина.

– Дуже приємно познайомитися. Мені Павло стільки про вас розповів.

Я неохоче потисла руку. Весь вечір намагалася вичавити хоча б милу посмішку, але сиділа з кам’яним обличчям. Пояснила все тим, що зуб болить та не можу говорити. А як Павло дивиться на неї закоханими очима. 

– Ми познайомилися на роботі. Її син випадково заблукав у коридорі. Знаєш, як він описав свою маму? Найкрасивіша жінка на всьому світі. І не збрехав. 

Я ледь водою не подавилася. Отож, “приємний” бонус – дитина. Чужа. Не від мого Павлика. На щастя, Віта вже через годину збиралася їхати додому. Взяла сина за вухо, як у дитинстві та потягла на кухню:

– Збожеволів? Вона від тебе старша, ще й з дитиною! Ти взагалі щось маєш у тій своїй голові? 

– Мамо, але я її кохаю. І вже навіть обручку купив.

– Не смій про таке мені говорити. Ой, лихо то яке на мою сиву голову. А що я подругам буду говорити? Віта тебе причарувала, треба до церкви йти негайно!

– Мамо, припини. Я вже дорослий чоловік. І сам вирішуватиму. Так що готуйся до весілля. 

І Павло дотримався обіцянки – вже через 3 місяці Віта йшла під вінець у білій сукні. Я навмисне одягла довгу вуаль темного кольору, щоб ніхто не бачив моїх сліз. Але я плакала не від щастя. Однак, синові було байдуже на мене. Він обрав Віту та її сина Миколку. Хороший малий, але дратує. Ось бачу в ньому риси її колишнього чоловіка.

І тут згадала слова подруг. Так, вони мали рацію… Можливо, я десь не догледіла? Чи була з ним надто суворою? Себе почала картати, бо я така горе-матір. Це через мене Павло обрав собі за дружину ту стару шкапу з байстрюком. 

Правда, у мені ще жевріла надія, що вони розлучаться. Ну різниця у віці, наявність дитини. Але Павло мало того, що оформив малюка на себе, то ще й дав йому наше прізвище! Каже, що це його рідний синочок! А тут ще одна “радість”:

– Віта вагітна, буде донечка. Правда, є одна проблема…

Зараз мій син живе у Віти. Невеличка, однокімнатна квартира, ще й район поганий, нема нормального транспортного сполучення, що син з пересадками їде на роботу.

– Ти вже на пенсії, тобі нікуди їздити не треба. Будь ласка, поміняємося квартирами? Це ненадовго, ми вже дали перший внесок за іпотеку та почали ремонт. Але не можемо тіснитися у цій квартирі. Тим паче, біля тебе садочок, мені 10 хвилин пішки йти на роботу. 

Я досі вагаюся та не знаю, що робити далі. З одної сторони – це ж мій єдиний син і він просить про допомогу. Але тут ще житиме Віта з дитиною. Раптом, малий щось розіб’є, помалює стіни? А чи Віта хороша господиня?

Але дуже боюся зіпсувати стосунки з сином. Адже нікого, крім Павлика, у мене нема в цьому житті… 

Що жінці варто обрати – сина чи квартиру? Чому?