Це вам, – сказала я, простягуючи сумочку. – Що? Але навіщо ви так? – плакала пані Оля

П’ятниця, вечір. Я затрималася у магазині, треба перевірити товар, підписати всі накладні, розставити речі на полиці. Бачу, як прибиральниця, пані Ольга Василівна метушиться та з кимось говорить по телефону

– Якісь проблеми? 

– Та ні, все нормально, – засмучено відповідає жінка. 

Раптом з її кишені куртки випадає візитка “Швидкі гроші та кредит”

– У вас якість проблеми з грошима? Я не поспішаю, моду поговорити щодо вашої заробітної плати.

– Просто у доньки завтра день народження, вона дуже хотіла сумочку брендову. А я мені не вистачає. Треба ще заплатити їй за репетиторів, відкладати на університет.

Мені стало шкода жінку. Я взяла з полиці невелику чорну сумочку та дала жінці:

– Прошу.

– Ні, це дорого Я не можу!

– Це подарунок. Тримайте.

– Ні, я відпрацюю обов’язково!

– Не треба. Рахуйте, що це вам такий невеликий бонус до премії.

Хтось подумає, що я дурний директор – на право та на ліво роздаю товар. Але ніхто не знає про моє дитинство. 

Батька рано не стало, тому ми ж мамою залишилися удвох. Мені тоді було 13, але я швидко подорослішала – після школи йшла до сусідів бачити малюків, на вихідні роздавала листівки. Одяг ми купували у секонд-хенді, продукти брати тільки ті, що на акції або ж уцінені. 

Мама могла днями не з’являтися вдома – нічні зміни, додаткова робота. Мила підлогу у магазинах та супермаркетах, гарувала на заводі по-чорному. 

У школі наді мною всі насміхалися, бо я з бідної родини. Скільки бруду я чула про себе та маму, навіть вчителі глумилися. 

Наприклад, коли хтось планував з класом їхати на екскурсію, то мені навіть не пропонували. “У неї нема грошей”, “Я за нею скидатися не буду”, “Що ж тої сірої миші взяти?”

Але зараз у нас з мамою все добре. Я відкрила свій невеликий магазин, де продаю брендові речі та сумки. Мамі подарувала машину, собі купила невелику однокімнатну квартиру, зробила там ремонт. Часто навідуюся до мами у гості, купую й ліки, продукти, оплачую комунальні послуги. 

Я віддала цю сумку пані Ользі, бо чудово розуміла, у якій вона ситуації. Правда, випадково, якраз через ту візитку з кредитом. 

Знаю, що пані Ольга за рік часу ще жодного разу мене не підвела – у магазині завжди чисто, охайно, гарно пахне. Вона вчасно приходила та швидко наводила тут порядок після клієнтів. 

Це все щастя – квартира, магазин, машина, бізнес мені не впали просто так на голову. Я довго до цього йшла. Але розумію, що не потрібно бути егоїстом й допомагати людям, які опинилися у схожій ситуації. Можете мене засуджувати, що я зробила такий дорогий подарунок, але мені тільки від того стало радісно на душі.

Я щаслива, що віддала пані Ользі цю сумку. Адже чудово розумію, що вона зараз переживає. 

Дівчина вчинила правильно? Ви погоджуєтеся з її словами?