Я ще довго не зможу забути таке святкування – все через заяву сестрички. Бачте, вирішила народити без даху над головою!

Це день народження мами я запам’ятаю на довго – все через дурну заяву моєї “любої” сестрички! 

Отож, невеликий екскурс у моє життя – мені 25, незаміжня, живу в однокімнатній квартирі, яку бабуся залишила мені в спадок. Зробила невеликий косметичний ремонт, оновила деякі меблі. Стало дуже затишно. Зараз планую відкласти кошти на власну машину, навіть вже записалася в автошколу. До речі, я вже з 17 років крутилася та працювала. Спершу просто офіціантом, потім нянькою та флористом. Зараз влаштувалася у невелику ІТ-компанію в нашому місті. 

Тоді мамі виповнялося 50 років. Ми вирішили не робити бурхливе святкування, а просто посидіти вдома. Приїхала мамина сестра, пані Галина з чоловіком. Я з Ангеліною (точніше, тільки я купила, бо звідки в сестри гроші) подарували мамі гарну вазу та велику фотокартину з нашою родиною.

Ангеліна дуже розбещена та взагалі не самостійна дівчина. У 20 років пропрацювала хіба тиждень на роботі у магазині косметики “Єва”. Бачте, їй не подобається графік роботи і дратують відвідувачі. Почала прикриватися, що вона зараз останній курс університету та їй треба до захисту диплома готуватися. Ну батьки їй свято вірять, але я знаю, як вона “вчиться”. Щотижня з одногрупниками як не в кальянну підуть, так караоке чи нічний клуб. Підготовкою до захисту диплома тут взагалі не пахне. 

Отож, ми всі вже гарно поїли, тато з дядьком випили собі чарку-другу за приїзд та свято. Аж тут сестра встає та каже:

– Мамо, тату, ви скоро станете бабусею та дідусем! – і давить посмішку на всі 32, як віслюк.

Мені здавалося, що тоді я єдина людина, яка адекватно відреагувала на ситуацію – втратила дар мови. А мама з татом так почали радіти, стрибати від щастя, плакати. 

Ну скажіть мені, будь ласка, щоб би ви робили, якби ваша донька, яка не має даху над головою, немає роботи та сидить у вас на шиї заявила, що вагітна? Хіба радіти – це нормально?

– Я буду народжувати. Завтра прийде мій Сашко з вами познайомиться, – далі щебече Ангеліна. 

– А скільки ви разом? – цікавлюся життям сестрички.

– Місяць.

– Ого,  рекорд. Надовше в тебе хлопці не затримувалися.

– Не смішно. І взагалі, ми хотіли знати, де будемо жити. 

Тоді всі перевели погляд на мене. Я вже одразу зрозуміла – буде біда. 

– Точно, ти ж у бабусиній квартирі живеш. Завтра я заїду за твоїми речима. Тим будеш жити у нас, а сестра переїду з хлопцем на ту квартиру, – каже батько.

О ні, це вже батьки так розігналися. По-перше, я в той ремонт вбухала чималу суму грошей. Та, там не царський палац, але меблі нові, техніка нова. По-друге, бабуся чітко у заповіті написала, що ця квартира переходить мені у спадок як старшій онуці. І по-третє – якого дідька я повинна віддавати сестрі квартиру? Я не меркантильна, але просто хочу, аби все було справедливо! 

– А не краще, аби ти жила з батьками у трикімнатній квартирі, аніж переїздила до мене

– Ні, ми будемо самостійно виховувати донечку. Або синочка. Я вже так чекаю, коли одягатиму малюка у гарні вбрання! – щебетала сестра. 

Ось це так їй у мозок припинив надходити кисень. Я була категорично проти такого великого переселення народів, тому пішла геть зі свята. Як результат – батьки тероризують мене дзвінками та проханнями поступитися Ангеліні.

– Ну ти ж старша. Ще встигнеш заробити на квартиру, а вона ось-ось має народити! 

Але чому я повинна турбуватися за дитину Ангеліни? Де батько малюка, її свекруха та свекор?

Я в тітки не напрошувалася, та і нехай батьки турбуються про своє чадо кохане. Ну тоді нехай йдуть взагалі до президента України та кажуть “віддайте нам гроші, ми маємо народжувати”. 

 От сестра доросла, але розуму у неї, як у дворічної дитини. Мені щиро шкода її малюка. Бо таку горе-матусю я б не могла стерпіти.  

Що б Ви вчинили на місці нашої читачки?