– Я від всіх таку доньку приховую. Боюся, щоб на мене косо не дивилися, – бідкається пані Галина

Зараз ми винаймаємо кімнату у старенької бабусі. Ціна хороша, комунальні ділимо навпіл, вона дала деякий посуд та загалом хороша жінка. Деякі друзі дивувалися, мовляв, ми скоро пожаліємо про це. Але пані Галина була чудовою, спокійною пенсіонеркою, її цікавили хіба серіали та книги. Я дала їй декілька своєї літератури прочитати. 

Ми часто пригощали вечерею. Адже я бачила її полиці у холодильнику – шматочок дешевого масла, напівгнилий помідор, хліб. Мені не шкода, ми за одну порцію гречки чи картоплі не збідніємо. 

Одного вечора до квартири хтось прийшов. Я була вдома, готувала на кухні для нас вечерю. 

– Де решта? Мені не вистачає! – дорікав незнайомий жіночий голос. 

– Завтра дам, буде пенсія.

Незнайомка грюкнула дверима та поцокотала. Виглядаю у коридор – а старенька сперлася до стіни та хустиною очі витирає.

– Пані Галино, це хто? Можливо, треба поліцію викликати? Аферисти зараз на таке здатні, що і…

– Це моя донька.

Я заклякла. Адже раніше пані Галина казала, що у неї нема нікого з рідних. Навіть не було спільних родинних фото. 

Взяла стареньку за руку, завела на кухню. Дістала з сумки заспокійливі та налила склянку прохолодної води.

– Мені соромно говорити, що маю таку доньку. Краще удавати, що сама на цьому світі. Бо від неї помочі не діждешся.

Пані Галині було 30, коли вона народила Віолу. Довго не могла завагітніти, їздила закордон лікуватися, ще й до мольфарів у гори. Тільки через 5 років безперервних старань побачила на тесті дві омріяні смужки. 

– От балувала її сильно. Бо то ж єдина донечка. Купувала солодощі, одяг, відвозила на море та у табори. Вона захотіла поступати до Києва – то я кредит на навчання взяла та у деяких друзів зичила. 

Віола залишалася жити у Києві. Правда, не сама. Має дитину, народила від друга ще на першому курсі. Тільки раз приїхала до мами – щоб Іринку віддати на опіку. От пані Галина її виховувала, як рідненьку донечку. А рік тому Віола згадала, що вона “мама”.

– Приїхала, забрала дитину. Нічого не сказала. А зараз вимагає гроші. І каже, що подасть на мене заяву до суду. Мовляв, я дитину тоді викрала. Тому я повинна їй платити. От через те я вас взяла до себе на квартиру. Бо на пенсію не проживу. 

Дійсно, ми платили їй 5 тисяч з комунальними. А вона все ті гроші збирала та кудись віддавала. Досі купувала дешеві продукти, одяг з секонду, а про мінімальний ремонт мови не було. 

– Повірте, ми вам допоможемо. Мій хлопець Паша закінчив університет, працює адвокатом. Він точно знає, як знайти вихід у такій ситуації. 

Історія пані Галини розлучила Пашу до сліз. 

– Добре, я візьмуся за цю справу. Скажи, що грошей не треба. Опитаємо сусідів, знайдемо знайомих Віоли, зберемо свідків. Можливо, дитину не передадуть пані Галині, але щось вигадаємо. Головне – мати вагомі докази. 

Майже 3 місяці тривала наша тяганина з паперами, судовим засіданням та скандали. Віола раз вирішила “нацькувати” на нас свого друга. На щастя, Паша тоді був вдома та пригрозив поліцією.

– Ти ще пожалієш про це, стара шкапо! Я вас без копійки залишу, прожену з квартири, як щурів! – кричала Віола. 

Раз пані Галині так погано стало, що ми викликали швидку. Я хвилювалася за її старече серце – раптом воно не витримає такого стресу? Ох, я тоді хотіла власноруч розквасити Віолі її миле личко. 

Тиждень тому було останнє судове засідання. Пані Галя виграла квартиру (адже донька зазіхала на майно) та ще й зараз оформляє опікунство над онукою Іринкою. Звісно, Паша їй допомагає.

За таку турботу пані Галина не хоче з нас брати грошей. 

– Ви ж мені так допомогли. Ну не можу! Такі рідні стали, як син з донею. Будь ласка, ви залишайтеся. Я не хочу, щоб ви переїздили. Здається, що то мені Бог таких ангелів-охоронців постав, – плакала бабуся. 

Я вірю, що Віола рано чи пізно отримає покарання за свої огидні вчинки. Знаю, що пані Галина гідно виховає свою онуку, а ми допомагатимемо. Ніколи не дозволю ображати бабусю! 

Пара вчинила правильно, коли вирішили взяти справу у свої руки? Чому?