Я зібрала речі, викликала таксі та поїхала геть. Не жалію, що покинула батьків напризволяще

У мене були досить холодні стосунки з батьками. Ну, тобто, здавалося, що я просто живу зі сторонніми людьми. 

Так, все необхідне мені давали – продукти, одяг, гроші. Однак, не вистачало одного. Любові…

Я старалася, чесно. Сиділа над підручниками до самого ранку, навіть у суботу та неділю вчилася. Посіла перше місце на шкільній олімпіаді з математики – тато скаже сухе “угу”, мама погладить по голові. Все!

Навіть раз підслухала, як сусідки за мене говорили:

– Та хіба так можна до дитини ставитися? От ніби то для них тягар і не в радість. Ох, Бог все бачить. Шкода дитинку, така хороша дівонька.

Я не знала, у чому моя проблема. Чому батьки мене не підтримують, не люблять? 

Тому нічого було робити – звикла до таких “стосунків”. Далі добре навчалася, навіть на літо знайшла роботу – працювала офіціантом у місцевому кафе, інколи ще за прибирання відповідала. 

Зуміла пройти на державну форму навчання, мала підвищену стипендію, всі викладачі мене хвалили. Але толку? Якщо рідні батьки ніколи не казали “ми тебе любимо”, “ти така у нас молодчина”, “пишаємося тобою”. 

Однак, все змінилося того вечора. Це був момент, коли я поставила крапку у наших стосунках.

У мами з сумки зникла зарплата – майже 10 тисяч. Вона увірвалася до моєї кімнати й почала кричати:

– То це так цінуєш нашу допомогу? Ми про тебе завжди турбувалися! 

– Мамо, ти про що? 

– Де гроші? Якого дідька ти полізла до мене у сумку?! 

– Чесно, я їх не брала. Можливо, ти їх кудись поставила.

Тут до кімнати зайшов тато, взяв мене за волосся та скинув з ліжка. 

– Не смій брехати матері! – і дав сильного ляпаса, що у мене аж кров пішла з носа. 

Вони дивилися на мене з такою ненавистю, немов готові на той світ відправити. Я злякалася, але зрозуміла, що то не мої батьки. Це звичайні люди, з якими я жила декілька років. Все.

Вони вийшли. Я запхала вату до носа, взяла сумку та кинула в неї перші речі, які трапилися під руку. Джинси, паспорт, кофту, кросівки. Витягла свою заначку. Тихцем вибігла з квартири та поїхала на вокзал.

– Один квиток до Ведмеже Вушко.

Провідниця косо глянула на мене. Подумала, що я якась жебрачка або злодійка. Ну так, на обличчі красувався синець та засохлі плями крові. 

Я поїхала до бабусі. Вона єдина людина, яку я досі щиро люблю. 

– Господи, дитино, що трапилося? – зойкнула старенька, коли побачила мене на порозі хати.

Я розказала про все. Побиття, погрози, як вони до мене ставилися. 

Відтоді минуло майже 10 років. Я викреслила батьків – тепер це просто Люда і Марк. Заочно закінчила навчання та залишилася жити з бабусею. Зараз допомагаю їй по господарстві, працюю у сільській школі. Але поки ще хлопця не хочу мати. Боюся, що і його кохання треба заслужити. 

Чому ніхто не може мене полюбити просто так? Треба старатися, зі шкіри лізти, щоб почути похвалу. Ні, таке життя не для мене. Краще я буду сама. Так набагато веселіше. Та і про всяк випадок, мене ніхто не зрадить. 

Яку пораду ви б далі дівчині? 

Фото з відкритих джерел