Я знав, що у мене з донькою погані стосунки. Але її вчинок остаточно поставив крапку у нашому спілкуванні

Я дуже люблю свою доньку. Але знаєте, ніякі почуття не можуть перекрити тої образи, яку я зараз відчуваю.

Отож, з Людмилою ми розлучилися давно, донечці тоді було 5 років. Просто не зійшлися характерами, так скажемо. Люду постійно не влаштовувало наше фінансове становище, адже я звичайний механік на заводі. Ну, інколи міг підпрацьовувати охоронцем чи вантажником на ніч, коли вже грошей взагалі не вистачало.

Я не розумів, чого Люда хоче ще? Адже дах над головою має, не голодна, не боса, вдома чисто та холодильник повний. Мої батьки час від часу пересилали нам з села продукти. Однак, колишня жінка була невблаганною – їй всього мало! Хоче поїхати на море, у гори, купити новий телефон, гроші на одяг, дитині у садок. Я не мільйонер! І в розпалі сварки вона зібрала мої речі та виставила за поріг.

– Ти на цю квартиру нічого не заробив, мені її батьки подарували! – крикнула Люда та голосно грюкнула дверима. 

Тому я повернувся до села. Знаєте, мої батьки люди хороші, мають велике та добре серце. Щосуботи питали “ну коли наша кохана внученька приїде?”, готували для неї подарунки. Я намагався в Люди попросити дозволу, але вона мене до Оленки не підпускала ні на крок. Я міг з нею гратися, коли Люда була поруч. Хіба поїхати разом у село могли на якісь свята – Різдво, Паска, Спаса. Звісно, на ночівлю, але не довго. 

А потім, коли донечка вже подорослішала (десь клас 8-9) я відчув, що між нами наростає якась прірва. Якщо раніше Оленка так радісно мне зустрічала, хотіла гратися, їхати у село…То її немов змінили. Вона перефарбувала світле волосся у чорне, ще й зробила коротку стрижку. Пробила собі носа, одягалася не дуже скромно, я б навіть сказав, що вульгарно. Ну, великі вирізи на футболках, топи, короткі спідниці. 

– Ти ж розумієш, що це одяг не для дівчинки такого віку? І в тебе таке гарне було волосся, довге, а ти його зіпсувала!

– Тату, не капай на мізки! Моє життя, що хочу – те і роблю! 

Звісно, наші зустрічі взагалі опустилися до телефонного спілкування, яке тривало від сили 5 хвилин. Донька категорично була проти, аби я приходив на батьківські збори чи навіть просто так у гості. Завжди була зайнята – то в неї англійська, то зустріч з подругою, то їде з компанією у гори. А Людмилі якось було по цимбалах на доньку чи що. Вона знайшла собі нового чоловіка. Я все думав, що то саме Люда наговорила доньку проти мене. Повірте, я навіть не знав, який факультет обрала Оленка для вступу. 

І минуло вже 10 років. Я всіляко намагався підтримати контакт з донькою, та вона сама не проявляла ініціативу. Навіть на випускний у школі чи на вручення диплома після навчання в університеті не запросила. 

Але тиждень тому я гортав її стрічку з фотографією в Фейсбуці. І знаєте, після перегляду у мене аж руки оніміли – фото з весілля. Оленчиного весілля! От вона така у білій сукні стоїть, фото з ресторану, розписки, вінчання, відео з першого танцю. Звісно, майже на всіх світлинах красувалася Людмила з її чоловіком. Чесно, я не витримав, та вирішив серйозно поговорити з донькою:

– Чому ти не сказала мені про весілля? Чому не запросила? Я ж твій батько!

– Батько? Для мене це тільки одне слово. Чому ви з мамою розійшлися? Вона мені все розповіла. Як ти гроші не давав на продукти, як міг на неї руку підняти, як мене хотів відсудити та позбавити прав! Я все знаю. Бачити та чути тебе не хочу! 

Ось так моя колишня жінка помстилася за розлучення – намовила доньку проти мене, і це тривало роками!  Так, я тоді не багато заробляв, у нас не було грошей на її дурні забаганки, але щоб я ще й судом погрожував? Та ніколи не було такого! 

І так, на старості років, я залишився без єдиної доньки. Навіть не сподіваюся на те, аби внука побачити…

Що б Ви зробили на місці чоловіка? Варто ще раз поговорити з донькою?