– Агов, допоможіть! Будь ласка, відчиніть двері! – на порозі стояв молодий чоловік. Марта не знала, що робити, але пустила незнайомця до хати

Марта не бачила свого рідного тата. Навіть фото не було вдома. Мама Ольга ніколи про нього не казала, не згадувала. А навіщо собі серце труїти? 

Але Марта дуже сильно любила свого дядька Дмитра. От здавалося, що він їй був за тата. Він з тіткою Богданою жив у Коломиї, Марта з мамою любили їздити до них у гості. Гори, свіже повітря, ліси зелені, природа – ну просто казка, а не канікули! Мартуся тоді зрозуміла, якого чоловіка хоче бачити біля себе. Такого, як дядько Дмитро. 

Він дуже турботливий, розумний, сильний, з почуттям гумору. А якими закоханими очима він дивився на тітку, хоча були одружені вже 20 років. 

Однак, декілька років тому дядька не стало, хвороба підкосила. Востаннє вони їхали у Коломию, аби провести родича в останню путь. А потім спілкування з тіткою Богданою зійшло на нівець, телефонували хіба на якісь свята, аби привітати й все. 

У коханні Марті не щастило. Ще як вона влаштувалася на роботу після закінчення університету, то спілкувалася з Орестом. Їй здавалося, що от саме він – її доля, справжнє щире кохання. Мріяла про гарну, пишну сукню, складала подумки списки гостей, обирала ім’я для діток. 

І думала, що її вагітність підштовхне Ореста до одруження. Та не судилося. 

– Ти серйозно хочеш народжувати?

– Так. Тим паче, це ж твоя дитина.

– Ні, я на таке не розраховував. У мене є жінка та діти, я не збираюся їх кидати! На гроші на лікаря. І щоб я більше нічого не чув про дитину!

Орест навіть навмисне звільнився та заблокував номер Марти, аби та не телефонувала. Однак, дівчина не могла піти до лікаря. Ну це ж її рідненька дитина, її кровиночка. Бог такі гріхи не пробачає. 

Тому вирішила народжувати. Але як то кажуть – біда не проходить одна. У її донечки Ганнусі лікарі виявили ваду серця. 

– Ви її краще віддайте у будинок. Таких, як ваша мала, важко лікувати, – радила літня акушерка. 

– Ні, ніколи не віддам. Вона моя дитина і я буду її лікувати.

– Ну ти ще молода, ще життя не знаєш. Кажу як краще, віддай та не будеш мучитися. Ще народиш собі здорове малятко. 

Марті здавалося, що всі люди проти неї. Тільки мама Ольга підтримувала, пішла на другу роботу, аби гроші на лікування заробити. Марта час від часу також підпрацьовувала продавцем на ринку. Так вони з мамою чергувалися. Однак, грошей все одно було обмаль. Вистачало хіба на дешеві ліки. А ще одяг купити, продукти, комунальні послуги оплатити. 

І от останньою каплею стала звістка про тітку Богдану

– Пішла вона від нас на той світ. Боже, ну за що ти так з нами? – плакала мати Ольга та аж свідомість втратила. 

Черкез декілька днів Марта з донечкою та мамою поїхали у Коломию на похорони. Зібралося не так багато людей, бо тітка Богдана майже ні з ким не товаришувала. Весь час сиділа вдома, вишивала ікони. Могла вийти хіба до церкви. 

Тільки тітка вирішила потурбуватися про Марту та переписала будинок на неї. Дівчина дуже зраділа, адже є можливість продати дім та знайти гроші донечці на лікування. Хоча важко їй було спершу. Адже у цих стінах колись вона провела все своє дитинство. Як вона засинала біля ікон, як з вікна дивилася на засніжені гори. Але життя її донечки дорожче за будь-які скарби світу. 

Та щось не дуже багато охочих покупців було у місті. Ще й такі смішні гроші пропонували, що Марта одразу відмовляла. Вже й зробили невеликий косметичний ремонт, прибрали у садку біля будинку, посадила квіти. Марно, ніхто не хотів купувати!

Тоді був грудень. Марта з донечкою приїхали до Коломиї на канікули. Вечір, у сусідів же не світиться у вікнах, всі полягали спати. Марта якраз перехрестилася біля ікони Миколая Чудотворця та хотіла йти спати. Аже тут хтось постукав у вікно:

– Агов, допоможіть! Будь ласка, відчиніть двері! 

На порозі стояв молодий чоловік. 

– Вибачте, у мене машина у снігу застрягла, а евакуатор приїде тільки завтра рано.

– Я вам співчуваю. Але як можу допомогти?

– Будь ласка, пустіть переночувати. Я не грабіжник, чесне слово! 

Марті стало школа чоловіка. Ніч, холодно, та він просто замерзне в тій машині. Тому пустила до хати, постелила йому постіль, розпалила комин та заварила теплого чаю.

– А вас як звати?

– Марта. 

– А мене Володя, дуже приємно. 

Вони ще довго говорили про все на світі. Здавалося, що ніби старі знайомі знову зустрілися та вирішили згадати молодість. 

На ранок Володі вже не було. Він обережно склав свою постіль, застелив ліжко та помив посуд. Машини біля будинку також не було, хіба великі сліди від коліс евакуатора. 

Тільки під подушкою Марта помітила пакет. Всередині було декілька сотень доларів, перемотані міцно канцелярською гумкою.

Дівчина спершу не вірила, що це реальні гроші. Оглянула кожну купюру на світлі. Навіть вщипнула себе – ні це не сон. 

Тих грошей якраз вистачило Ганнусі на ліки та операцію. 

– А де ти знайшла таку суму, доню? – дивувалася мати Ольга. 

– Мамо, ти не повіриш, але це залишив мені незнайомий чоловік.

– Так просто взяв і залишив?

– Так. 

Відтоді минуло 6 місяців. Було літечко, Ганнуся гралася на вулиці з песиком, а Марта готувала у хаті обід. Вона вирішила переїхати у Коломию, бо тут спокійніше. 

Раптом у двері хтось постукав. І на порозі стояв… Володя:

– Привіт.

– Ой, це ви? А як ви нас знайшли?

– Так вас і неможливо забути. Бачив, що ваша донечка одужала.

– Так, це завдяки вам.

– Та ви що, то дрібниці. Адже ви, по суті, тоді врятували моє життя.

– А ви не хочете залишитися на обід? Буде борщик… 

Відтоді Володя та Марта не розлучалися. Жінка все дякувала Богові у молитвах, що тоді послав їй такого гарного чоловіка…